|
| Організація Української Молоді |
Головна
» Організація Української Молоді
Мандрівка в Бескиди (03.02.08)
Вашій увазі пропонується оповідка про мандрівку, здійснену членами ОУМ "Спадщина", а по сумісництву - файними друзяками в засніжені гори-Карпати:
Частина перша.
Початок, або як воно буває після сесії...
---
Був день... Останній. Останній тому, що після нього протягом майже двох тижнів не буде нічого такого, що б пов’язувало мене з навчанням. Такі, останні дні, дуже мені подобаються, гадаю, вам теж!
Оскільки я зварйований... і шукаю пригод на свою дупу, вирішив цієї зими податися в гори, та ще й з ночівлею...
Цікаво нам було, як то так, спатки посеред снігу і при морозі...
Але жевріли в нас ще якісь рештки тверезого глузду, тож спершу ми провели тренування, так званий "похід вихідного дня".
Маршрут вибирав я...., знайшов його в журналі «Карпати».
Пролягає він мальовничим хребтом Бескид, заходить в глибини Карпат, навколо, куди бачить око, височіють гори... Справа - Боржава, попереду видніється гостра вершина Пікуя.
Виглядає маршрут так:
Зібралося нас восьмеро…
Нашу хлопчачу компанію прикрашала тільки одна дівчина.
Як ми вирішили згодом, що саме вона замовила нам файну погоду, причім американські синоптики їй повірили, а ось наші... схалтурили...
Так ось…, сподіваюсь, що надалі кількість дівчат в таких походах буде тільки зростати...
Тобто, шановні дівчата, якщо ви хочете податися в мандри з бандою вар’ятів, можете сміливо приєднуватися, похід в чорт-зна-куди гарантований... повернення додомцю не обіцяємо.
Частина Друга.
Ранок, або як воно буває в неділю.
------
Прокинувся я майже о шостій ранку..., швидко почав трамбувати плєцок... Ніщо не віщувало поганого... Мама наробила канапок... Залляв чай до термоса, на дорогу сісти забув..., і вибіг на двір у надії злапати якийсь транспорт... Стою... стою.. стою... І скільки то стояти можна? До поїзда - 25 хвилин, а ніяка зараза не їде! Не дарма тато казав, що в неділю воно паршиво буде, лапати транспорт... Ото, я думаю, попав... Викликаю таксівку... - до поїзда 15 хвилин, приїжджає машина..., я вже зденервований, забігаю і повідаю, щоб шеф рвав! А він... особливо не спішиться... Кожен світлофор, який зустрічався, світив червоним, я вже навіть почав вірити у закони Мерфі.
Але, на щастя, таки встиг... За 2 хв. до відправлення забіг... Таксівка здерла 25 грн. з 30, які були в наявності. Мораль - у неділю, якщо їхати, то перти на вокзал пішки!!!
Думав, що то я найбільший спізнюх, але нє..., в останню хвилину загнався захеканий Верховинець.
Отже, банда в зборі: 7 хлопців, одна дівчина, і мукачівська електричка везе нас до незвіданих вершин.
У тамбурі зустріли цікавого хлопаку, який грав на козі, для непосвячених - це гуцульський інструмент, альтернативою якому є волинка. Як ми зрозуміли, їде він в Славськ..., буде там заробляти...
А ось і ми:
Лижників майже не було... в принципі зрозуміло..., висять вони в Славську всі з суботи.
Після зупинки в Лавочному поїзд почав досить помітно набирати висоту, наступною була наша зупинка - Бескид. Вона є найвищою залізничною зупинкою в Україні, знаходиться десь близько 900 метрів над рівнем моря.
Частина третя.
Підкорення вершини, або як класно возитися на санках.
-------
За описами маршруту, а ніхто до цього з наших там не мандрував, є два шляхи підйому на хребет... Один крутий... в лоб, це так сказати, по нашому, і інший - в обхід.
На станції зустріли двох дядечків, які збиралися йти тим самим маршрутом, що й ми, але на підйомі на хребет вирішили не ускладнювати собі життя і пішли легшим шляхом. А ми, як справжні Спадщанці, взяли шлях строго на захід.
Я, в фіолетовій куртці.
А ось і я, спереду. Маю струйові палички, і то не лижні, а спеціальні такі, що розкладаються, позичив я їх в колєги. І стали вони мені в пригоді. Досить навіть зручно з ними пересуватися.
Пів години крутячки, і втрапили ми на хребет... Правда, хтіли попасти трошки не туди, першу вершину хребта ми вмудрилися прогавити. Але ми з цим якось змирилися, не те що змирилися, а навіть не думали робити з цього якусь проблему, бо перед нами відкрилося щось таке, що описати та й навіть сфоткати неможливо!
Я вперше побачив засніжені Карпати такими, якими вони мені снилися! На небі жодної хмаринки, сніг - по коліна, і навколо засніжені піки. Це щось неймовірне!
Нажаль, через паршиву якість фоток, бо зроблені вони побілкою, і через малу пропускну спроможність мого Інтернету я не можу викласти світлини, зроблені нормальним цифровим фотіком. Маємо те, що маємо (слова першого президента незалежної України Л. Кравчука).
На мою думку, існує поняття "заслуженої краси". Можливо, це дещо кривий вислів, але не міняє суті. Побачити щось неймовірне, те, що більшість людей може споглядати тільки через екрани компів і телевізорів, побачити це все вживу, на власні очі, і при цьому пройти нелегкий шлях, добряче змучитись, впріти, примушувати себе робити кожний наступний крок, який важчий за попередній, і ось вона, мета! Вершина! Навколо неї все: твої мрії, сподівання, все крутиться, і ти захлинаєшся цим всім. Приходить розуміння, що ти це заслужив! Що недарма сюди йшов. І не відчує цього людина, яку завезли сюди на канатній дорозі чи на якомусь транспорті... Ця краса буде для неї простою буденністю і не закарбується в пам’яті так, як воно має бути насправді!
Тепер перед нами простягався хребет, по якому ми впевнено прямували до гори Явірник, найвищої вершини на нашому маршруті. За планом, ми там мали попоїсти і піти кататися на надувних санчатах. Добрались ми туди досить швидко, повитягали термоси, канапки і "Бадягу". "Бадягя" - бронебійна суміш меду, арахісу і сухофруктів... дуже смачна і поживна штукенція.
Після споживання хавчику почали помпувати санчата...
А ось і наша "лижна" траса...
Хтось з наших повідав, що то є навіть такий вид спорту, Тюпінг, чи щось таке, де народ весело ганяє на таких, надувних санчатах.
Ця траса перша, але не остання, бо про останню піде окрема розмова... Тут ми собі весело покаталися, десь під кінець нашої забави припльонталися тих двоє дядечків, які відстали від нас на 2 години.
Мандрівку далі ми вже продовжили з ними, бо один з них мандрував тут літом, а опис маршруту дуже суттєво розбігався з реальністю.
Частина четверта.
Шалені санки, або чому моя бабця вважає мене ненормальним...
---------
Сонечко починало сідати, коли ми почали спуск. Поспоглядали на витоки Стрия і Опора, які знаходять майже поряд, а зливаються тільки за сотню кілометрів звідси.
Добив я там свої майже мокрі бундеси, які стали повністю мокрими...
А я так старався, протягом тижня щодня їх рициновою олією заливав...
ех...
Так ось..., спустилися ми майже в село..., до поїзда в нас лишається десь близько 3 годин.
Вирішили на санках покататися. Маршрут завдовжки 10 км ми швидко взяли.
Бачимо таку собі гірку, ніби не круту, але довгу... Збоку пустий хлівець, який в майбутньому зможе служити точкою нашого базування.
Народ без особливого ентузіазму... Я і Марафонець надуваємо санчата... Теж без особливого ентузіазму... Частина каже, що їм холодно, і здувається в бік вокзалу, а я з Марафонцем вирішуємо попробувати з’їхати... Перший полетів... Я так дивлюся...., їде ніби довго, і досить далеко, певно, просто собі файний, довгий спуск... Застрибую я на санчата і їду...
А тепер опишу буквами щось приблизне, що я кричав і думав...
Муууууууу, бум, ооооооооооооооооооооо, БАХ, БЗ, БШШШ, ойойойойоооойгогггооггогого, ХРРРРР, Цжс... пррррииририр, КХ! Брум! бац.
Отже, на людській мові... Спуск... Їду на нормальній швидкості, щось подібне, як тоді, коли каталися перший раз, але тут за метрів 30 спуск набуває дещо різкішого кута, починаю розганятися, ну, думаю, файно, але, тут кут спуску міняється наскільки кардинально, що я добряче підстрибую, лечу десь 3 метри (це зафіксовано на відео), успішно приземляюся, набираю далі швидкість на останньому трампліні, злітаю з санок і гальмую - зверніть увагу! - писком по снігу, який був мокрий, і трішки зверху підмерз - 6 метрів! ото був шок! Я офігівший там валявся! Я не очікував такого! Взагалі не уявляв, що так можна літати на санках!
Результат: дещо подряпав носа. Це мав бути доказ того, що пропустила решта, яка здулася сидіти на вокзал.
Марафонець теж був очманілий... Тут з’явилося ще два пасажири, які прийшли за наплічником, ми їм повіли, що тут крута гірка, вони повірили….
Стрілець поїхав! Успішно з’їхав, повні штани радості... Миколці чомусь не щастило, на першому спуску він покалічився трішки і став на деякий час оператором, для того, щоб закарбувати цей кількаметровий політ санок на відео... Заради відео я вирішую їхати ще раз... По втрамбованій трасі жену я на дикій швидкості і досить нормально приземляюся, дещо гепнувся по ребрах, але загалом нормально, відчуваю, з мене досить... Марафонець і Стрілець роблять ще по одному такому польоту... Микольцьо пробує знов... Злітає з санок і добряче ламає ніготь...
Нами з тих санок просто кидало і катуляло! Таке треба просто бачити, тіло, яке як дурне котиться зі схилу, перевертаючись як завгодно.
Ось на світлині ця траса... Фіг розбереш, що там і який спуск.
Такого екстремального катання у мене ще не було...
Відео справді вражає... Наші супутники, що вирішили здутися швидше в тепліші краї, нас переконували, що вони ще не так каталися. і що ніби нічого не пропустили. Вони навіть не уявляють, який екстрім пропустили...
Частина п'ята.
Повернення додому.
Смердючий вокзал, або чому не можна лазити під вагонами.
--------
Коли почало смеркати, подивилися ми на годинник і вирішили скручувати вудки і догяняти наших..
До вокзалу нам залишалося пройти десь годину прекрасним бойківським селом, де майже всі хати дерев’яні і чудові різьблені ґанки.
Тут я вперше в житті побачив коней, запряжених в дерев’яні санки. Про таке я хіба десь читав, або бачив по тєліку...
А тут це чи не найнадійніший спосіб пересування.
І ось колія вже перед носом... Десь трішки дальше видніється міст... але ми хіба нормальні?
Нам треба, якось не так, як не всі... по швидше, покрутіше...
От і залізли ми, замість того, щоб пройтися під мостом..., на нього..., попали на колію...
А там два поїзди... вантажні... Ну, ми хлопці небоязкі..., поперли під вагонами...
В мене проскакувала думка: «А що, як поїде, чи додумаюся я лягти і не рухатися, і дочекатися, поки він проїде, чи не стукне по голові і. т. д... Як тільки ми пролізли під двома поїздами, злий дядько залізничник нас обматюкав на чім світ стоїть, і буквально за 5 хв. перший поїзд, під яким ми проскакували, поїхав... Ось так...
Наші сиділи в місцевому барі..., де грала тупа російськомовна попса...
Я досі не можу зрозуміти, чому навіть в карпатській глибинці, в бойківському селі люди слухають наскільки низькопробний продукт...
Частина шоста.
Дорога домів.
Купа лижників, або без або.
-----------
Сіли ми в Лавочному... В наступному Славську загнала ціла банда лижників і сноубордистів... вагон весь гудів і було страшно душно...
Всі ми були дещо пригальмовані..., замордовані і виснажені...
Мандрівка вдалася на славу... 3 години, і ми ві Львові.
До наступних ПРИГОД!
Оповідку написав Заєць…
Коректор – Летавиця.
|
П'ятниця, 08 Лютого 2008p.
|
|
|
|
|
