Щоправда жити було трішки тіснувато – дві невеличкі кімнатки і п’ятдесят людей, замість обіцяних тридцяти. Але ж гуртом веселіше, тай дуже всім хотілося нарешті поїхати в печери.
Печера при самому вході зустріла нас незвичайною красотою: багатьма льодяними сталагмітами, що утворились тут завдяки конденсату та сильних цьогорічних морозів.
А потім були різноманітні галереї, переходи і перелази, великі каменюки цікавими назвами: слимак, лавочка, тещин зуб, Африка, тощо, безліч кристалів, пластинчастий гіпс, що красиво світився під світлом ліхтарика, і, звичайно ж, неземної красоти сталактити і сталагміти. Та найцікавішим було навіть не це. Найцікавішим було випробувати себе в усіх маленьких капостях що підсовувала нам печера: слизьке каміння, вузькі проходи, довгі розпори, заплутані повороти, і різкі спуски-підйоми… Всього й не розкажеш. Таке можна тільки самому відчути.
Тим часом помимо екскурсій в печери в таборі тривало нормальне життя: руханки, шикування, санки, сніжки, чергування, цікаві лекції з народознавства, спелеології та української мови, ну і звичайно ж ватри з забавами та піснями.
А ще до нас приїхали гості з Запоріжжя Юра, Олена та Аня. Давайте подивимося які враження від табору залишилися в них:
Спогад перший
Відгук
Запоріжжя, схід України... У День незалежності щоразу бажаю, щоб запорізька Україна дійсно стала українською. Парадокс історії – колись тут формувалось козацтво, феномен цього явища і досі є загадкою для істориків, і тут же, через чотири століття, так бракує цього козацького, лицарського духу…
Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ... - про ці міста мрію частіше, аніж про Париж, Венецію чи Таїланд. Там вільно дихається, там інакше повітря - наше, рідне, українське… Вам це, напевно, важко зрозуміти, що ж, приїжджайте до нас, хоча б на день, - і ви це відчуєте. У нас складна історія, та все ж всупереч бажанню наших сусідів, Україна стала незалежною, Україна відроджується і у цьому велика заслуга молоді. Саме завдяки її активній громадянській позиції відбулись студентська революція на граніті 1991, помаранчева революція, під впливом свідомої львівської молоді формуються особистості маленьких українців в ОУМ «Спадщина».
Зимовий печерний табір у селі Млинки – це жорстка дисципліна, насичена програма, активний відпочинок, багато адреналіну, шуму, крику, жартів і пісень. За ці декілька днів не могла намилуватись самостійністю, відповідальністю, дисциплінованістю юнацтва, хоча для мене вони радше малята. Які ж вони молодці, та інакше і бути не може з такими вихователями. Знаю, як це складно працювати з дітьми, у цьому віці з них можна будь-що зліпити, важливе кожне слова, кожний погляд. Вам вдавалось бути суворими, непохитними і при цьому не лише зберегти власний авторитет, в їхніх очах прочитувалось німе захоплення вами. Не знаю таємниці вашого підходу до дітей, та результати цієї роботи гідні похвали.
Екскурсії у печерах досить цікаві: вихилясті ходи, глибокі прірви, вузькі проходи, гарні галереї - величезна кількість адреналіну і задоволення. Мене вразила урочистість ранкового і вечірнього шикування. Коли чуєш заповіді націоналістів таким впевненим хором, окрім хвилювання, з’являється не просто віра, а непохитна впевненість у майбутньому, світлому і чистому під жовто-блакитним прапором.
Повертатись додому було сумно і важко, але дім не обирають, а просто люблять, за те, що він є. Запоріжжя зустріло нас мелодіями шансону і розмовами, що більше нагадують тюремну феню. Але ми приїхали з надією, з потужним зарядом енергії, з вірою у власні сили. Тепер ми знаємо, де черпати ці сили, тепер ми знаємо, що українська Україна є.
Слава нації!
Яценко Олена
cтудентка магістратури філологічного факультету
Запорізького національного університету
Спогад другий
Інший вимір простору і часу
Звіт про перебування в зимовому таборі ОУМ <<Спадщина>> у с. Залісся
Тернопільської області. Лютий, 2010 р.
Розуміння тієї простої істини, що кожна людина має власний внутрішній годинник, прийшло до мене в зимовому таборі на Заліссі. Контролювати думки і події, передбачати сказане і почуте, аналізувати оточення і постійно бути напоготові - все те, що становило підґрунтя життя в Запоріжжі, тут абсолютно втратило сенс. Приємно було просто знаходитися в дружній, теплій атмосфері взаємодопомоги і підтримки серед чарівних людей.
А тепер по-порядку...
Від станції до нашого майбутнього прихистку треба було йти пішки вночі приблизно півтори години засніженим селом... чи, скоріше, полем. Це, так би мовити, сухий фактаж. Те, що юні спадщанці мали наплічники вдвічі більші за самих себе, робило той перехід майже міфічним. Проте, насправді він перетворився на коротку фантастичну вечірню прогулянку в колі давніх щирих друзів... Білий і сліпучий простір переривався де-не-де самотніми темними хатками, густий лапатий сніг, який, здавалося, приносив із собою з неба містичне сяйво і тепло, наші смішні тіні, що бавили око і... єдине бажання бути тільки тут і зараз, отак іти за мерехтливим світлом ліхтарика, ловити
на вії сніжинки і відчувати себе... вдома ;)
На жаль, час був іншої думки, тому невблаганно летів за стрілками непотрібного тут годинника. Зустрічала нас симпатична дивна хатка, яка згодом виявилася найгостиннішим прихистком у цій безмежній казці. Скажу лишень, що ночі здавалися зайвими і якимись безкінечними - час знущався над нами, змушуючи сонце не виходити з-за обрію. Але день-таки виповзав і приносив нову радість - печери!!! ;) Захват - ось так, мабуть, це називається... Казкові переходи, несподівані провалля й урвища, блискуче, наче золочене каміння, яке, здавалося, світиться зсередини і усміхається до тебе своїм лагідним теплом. Які там кілометри?! Час відраховувався хіба що випадковими спалахами фотоапарата. Абсолютний спокій, легка внутрішня зосередженість - аби тільки ніхто не відстав і не пошкодився - і... гармонія із цілим світом... Хіба що потім повернули в реальність синці й подряпини, залишені тим-таки <<усміхненим>> камінням :)
Останньою жорстокою витівкою часу було незрозуміле скорочення шляху зворотнього переходу і просто космічна швидкість електрички до Тернополя.
Напевно, треба було написати про надзвичайно самостійних, кмітливих і не за віком витривалих юних спадщанців, про найгостиннішого у світі хазяїна нашого помешкання, про шалену педагогічну інтуїцію, справедливість, щирість і дружність старшини, про всю ту колосальну роботу з виховання національно свідомої молоді, яку взяли на себе керівники ОУМ <<Спадщина>> і важливість такої організації для сучасної України. Можливо, так і треба було зробити, але я підкорилася емоціям :)
З любов'ю і величезною вдячністю Русичу, Мальві, Стрільцю, Зайцю, Косиці, Буревісниці, Терену, Марафонцю, Вовкулаці, юнацтву <<Спадщини>>.
Анна Дорофеева
