Українець, який хотів жити, кохати та бути коханим
Василь Стус. Українець з Донецька, який є прикладом того, як потрібно жити, кохати, бути українцем та помирати.
Василеві Стусу зараз міг би бути лише 81 рік. І він писав би ще сотні прекрасних поезій, будучи вже немолодим, але все ще вперто непохитним! Та, на превеликий жаль, в 1985 році український поет, літературознавець та правозахисник Василь Стус загинув у радянській тюрмі. Офіційна версія – зупинка серця. Неофіційна – переохолодження або удар тюремними нарами. В тюрмі у Стуса відібрали і знищили збірку із 300 (!) віршів. Поховали на тюремному кладовищі, сім’ю на поховання не пустили. А захищав його в суді, до речі, Віктор Медведчук. Так...той самий.
Стус не боявся смерті. Він боявся зрадити самому собі та своїм цінностям...:
"Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб."
Стус не був військовим, не був політиком - він був символом боротьби за Україну. Міцним словом та з Україною в серці, Василь рішуче ступав проти сотень ворогів та відкрито демонстрував свою позицію.
А який ваш улюблений вірш Василя Стуса?