Демократія. Добро чи зло?
«Парламент приймає якесь рішення, наслідки якого можуть стати доленосними для країни. І що? Ніхто за нього не відповідає, нікого не можна притягнути до відповідальності. Хіба це відповідальність, коли після провалу, діюче правління змушене піти у відставку? Або що відповідальна партія розпадається, а її депутати розходяться по нових партіях? Або коли просто йдуть перевибори. Хіба ж не очевидно, що сама ідея відповідальності пов’язана з конкретним обличчям! Ну і чи можна зробити відповідальним керівника правління за ті дії, які виникли і були реалізовані виключно внаслідок бажання чи схильності цілої більшості людей?
Сьогодні завдання державного діяча полягає не настільки в управлінні державою, скільки в першу чергу в тому, щоб популяризувати свою ідею перед стадом баранів і дураків, а потім випросити в них необхідні голоси. Тобто політичний діяч має бути не так розумним, наскільки красномовним….
Парламентарний принцип вирішення по більшості голосів знищує особистість політика та державу загалом…»
(с) уривок з книги бестселлера, всесвітньовизнаного відомого політичного діяча.
Справді, чи така демократія вже й хороша? Чи пробували ви колись демократичним методом прийняти рішення, серед 15 і більше осіб? А тепер складніші запитання.
Чому нації розвиваються по-різному? Чому деяким вдається досягти стабільності та успіху, тоді як інші зазнають невдач?
Такі фактори як географічне положення, кліматичні умови, релігія, культурні особливості не визначають рівень розвитку країни. Порівнюючи результати досліджень різних країн, можна ідентифікувати країни зі схожим набором вищезазначених факторів, які в силу певних політичних та інституційних особливостей стають більш чи менш процвітаючими.
Прикладом Корея, яка в 1953 році була поділена на Північну та Південну. Економіки новостворених країн цілком розійшлись — Південна Корея стала однією з найбагатших країн Азії, в той час як Північна Корея залишається серед найбідніших.
Інший приклад - прикордонне місто Ногалес на кордоні Мексики та США — однакове географічне положення та культура, але докорінно різні інституційні механізми, що відображаються на добробуті населення.
Ще один переконливий приклад – історичні шляхи Великої Британії та Іспанії. Вони обидві зуміли стати величезними імперіями з численними колоніями і навіть воювали за них одна з одною. Та Іспанія програла, а Британія стала колискою національно-промислової революції (парова машина, залізниці тощо) Причина полягає в тому, як протягом кількох століть тому у цих країнах вирішувалося питання економічної політики – податків, регулювання зовнішньої торгівлі, права дарувати монополії.
В Іспанії цим займався король, в Британії – парламент, куди потрапляли люди, що зналися на бізнесі. Вони лобіювали свої інтереси. Наприклад, в другій половині XVII століття в Британію ринув потік дешевої бавовни з Індії та шовку з Китаю. Парламент прийняв серію «законів проти розкошів», що обмежували використання легких тканин на користь вовняних, що вироблялися на Британських островах. Навіть ховати небіжчиків належало в саванах із шерсті. А іспанському королю було начхати на своїх ремісників, він збирав податки, витрачав їх на армію, країна убожіла.
Монархи вороги прогресу – до того ж не завжди через жадібність чи поганий характер. Римський імператор Веспасіан (роки правління: 69-79 рр. н.е.) відмовив винахідникові, що розробив метод транспортування кам’яних колон. Інженер-самоук хотів звільнити робочих від тяжкої праці. Веспасіан звелів лишити все як є: «Дозволь мені, будь ласкавий, підгодувати свій народець».
Отож, економічний розвиток насамперед залежить від ефективності політичних та економічних інституцій. Функціонування демократичних та плюралістичних держав гарантують верховенство права. Інклюзивні інституції передбачають рівну участь громадян в прийнятті політичних рішень, забезпечують стимули для винагородження талантів та креативних ідей.
На відміну від цього, існують також інституції, що уповноважують еліту керувати та експлуатувати інших, відбираючи та зосереджуючи багатство в своїх руках. Підприємці та інвестори не зацікавлені вкладати кошти в економіку, тому такі нації занепадають. В такому випадку в дію вступає так зване «творче руйнування» — вислів, введений економістом Йозефом Шумпетером, що означає знищення, повалення старих інститутів та створення нових на чолі з ініціативними групами, які намагаються позбавити еліту влади.
Так, демократія не ідеальна, але наразі вона залишається найдієвішим способом до успішності нації.
Ну і на кінець всесвітньовизнаним відомим політичним діячем, цитату якого ми наводили на початку звали Адольф Гітлер, а його книга називалась «Моя боротьба».
*Більш детально про дослідження на дану тематику можна прочиати в книзі «Чому нації занепадають? Походження влади, багатства і бідності» (англ. Why Nations Fail: The Origins of Power, Prosperity, and Poverty by Daron Acemoglu, James A. Robinson) —турецько-американського економіста Дарона Аджемоглу та британського політнауковця Джеймса Робінсона.